На сайті IJF.org під час турніру Grand Slam в Тбілісі вийшов матеріал про українського тренера та суддю міжнародної категорії Віталія Суліму, в якому він розповідає про те, що довелося пережити його сім'ї під час російського вторгнення в Україну та як родина дзюдо протягнула свою руку допомоги у скрутну хвилину.
До вашої уваги переклад даного матеріалу українською мовою:
Це людина, яка економить на своїх жестах. Він рухається повільно, обережно, ніби хоче залишитися непоміченим. Зблизька його присутність стає магнітом завдяки його очам. Треба бути сміливим, щоб утримати його погляд, тому що він передає, що його очі бачили все, особливо найгірше.
Його звуть Віталій Суліма, йому 48 років, він родом з України, тож ви вже знаєте, про що буде ця історія, але одна справа – уявляти, а інша – пізнати історію жаху.
Віталій одружений, має трьох дітей, двоє з яких усиновлені, оскільки були сиротами. Вони жили в Покровську, місті, у якому до 24 лютого 2022 року було 75 тисяч людей. Віталій – тренер з дзюдо в Україні, переважно спортсменів зі сходу, і його життя пройшло між роботою, яка також є пристрастю, і сім’єю – гарна рутина. Він був щасливою людиною. З лютого його життя підірвано. «Я бачив речі, які нікому не слід бачити», — каже Віталій. Це суміш люті та безпомічності, коли ви залишаєте дім з надією колись повернутися, але без певності у цьому. Війна – це не лише руйнування і смерть, а й знищення мрій і будь-яких натяків на щастя.
«Багато людей покинуло місто. Я хотів побути ще трохи, це мій дім, але коли твої діти підстрибують, лякаючись грюкання дверей, ти розумієш, що настав час».
На Покровськ наступають з трьох сторін. Українська армія тримається як може, як і скрізь, і в більшій частині міста вже немає ні води, ні газу, ні електрики. У квітні він зміг підтримувати телефонний зв'язок з Флоріном Даніелем Ласкау, головним суддівським директором Міжнародної федерації дзюдо (IJF). «Пророчий дзвінок, — пояснює він, — настав час їхати».
Ніщо не зможе, принаймні в короткостроковій перспективі, компенсувати страх, кошмари і смуток залишити життя позаду. Натомість ви можете підтримати, пропонуючи гостинність, комфорт і роботу. «Це було тоді, коли я дійсно зрозумів, що сім’я дзюдо – це реальність, а не девіз чи міф».
Віталій разом із сім’єю покидав зруйновану війною Україну три з половиною дні – час, який знадобився, щоб дістатися румунського кордону. Там їх прийняли і поселили, вони відпочивали і відновили звичне життя. «Для мене майбутнє – це ковдра з туману, і я не можу перестати думати про своїх сестер і батьків, які залишилися в Україні». Це теж війна, турбота про тих, хто залишився.
Всього за два місяці Віталій чотири рази судив турніри IJF та Європейського союзу дзюдо (EJU). Він задоволений – це спосіб заявити про своє право на нормальне життя, виконувати свою роботу, як будь-яка інша людина.
«Я хотів би, щоб ніхто не загинув насильно, щоб усе було як раніше. Бажаю всім здоров’я та миру».
У Віталія мало часу на обід, він цілий ранок судив на турнірі Великого шолома в Тбілісі, і йому ще залишився останній блок. Ми потискаємо один одному руки, а потім Віталій посміхається, і цим все сказано.
За матеріалами IJF.org