Гончарко: «Зараз моя головна ціль – відібратися на Париж-2024»

Справжнім відкриттям нинішнього сезону в український збірній став 18-річний Євген Гончарко. Після перемоги на Кубку України у травні поточного року, спортсмен продовжив медальну серію вже на міжнародній арені.

 

У вересні Гончарко завоював бронзу на юніорському чемпіонаті Європи, у жовтні став третім на юніорському чемпіонату світу, а минулими вихідними завоював бронзову нагороду на Grand Slam в Баку.

 

Про те, як починав свій шлях молодий спортсмен, його цьогорічний прогрес, думки про Париж-2024, а також найближчі плани Євген розповів в інтерв’ю пресслужбі ФДУ:

 

– Євгене, вже пройшов певний час після твого бронзового виступу на Grand Slam. Як ти оцінюєш для себе цей результат?

 

– Я був дуже радий завоювати нагороду на турнірі Великого шолому. До цього в мене була невдала спроба зробити це в Анталії, але зараз налаштувався, підійшов в гарній формі, і майже все склалося ідеально.

 

Найбільш складний поєдинок був з Сафаровим, в якому я зазнав поразки. Суперник досвідчений, до того ж мав підтримку рідних трибун. Сутичка була насичена, я дуже втомився, тому десь втратив концентрацію і пропустив кидок.

 

Чи був мандраж? Не скажу, що його зовсім не було, але це цілком нормально. Головне, що я не перегорів, а мандраж є у всіх. Я був впевнений в собі, готовий показувати результат.

 

 

– Розкажи як і коли ти потрапив в дзюдо?

 

– В дзюдо я потрапив в 7 років. Сам не знаю, як так сталося (сміється). Хотів займатися спортом, спочатку планував піти на карате, але в Овідіополі, звідки я родом, такої секції не було. А ось дзюдо в нашому селищі було. На той час його викладав батько Гєворга Манукяна, ось так я до нього і потрапив. 4 роки тренувався у нього, а далі він поїхав працювати в іншу країну, а я почав займатися під керівництвом Ігоря Валентиновича Ткаченко. Це мій тренер по теперішній час, з ним я виграв свій перший чемпіонат України та інші старти. З ним я потрапив у збірну, де почалася моя повноцінна спортивна кар'єра. 

 

Ну а близько півтора роки тому я переїхав до Дніпра і потрапив до Сергія Плієва. Тому на даний момент в мене два тренера – це Ігор Ткаченко і Сергій Плієв.

 

 

 

– Ти сказав, що твоїм першим тренером був батько Гєворга Манукяна?

 

– Так, ми з Гєворгом вийшли з одного залу, з одного селища, і були навіть сусідами (сміється).

 

– Чому було вирішено переїхати в Дніпро?

 

– Це було спільне рішення з моїм тренером, на той час була така необхідність. Нині я вже півтора роки живу і тренуюся в Дніпрі.

 

– Сергій Плієв теж в свій час боровся у категорії до 66 кг, це допомагає зараз в тренувальному процесі?

 

– Так, тренер ділиться зі мною своїм досвідом, демонструє нові кидки. Багато чого для мене робить, і я дуже вдячний за все. Тренера дійсно дарують мені путівку в життя.

 

 

 

– Як вдалося досягти такого прогресу в цьому році?

 

– В першу чергу це завдяки моїм тренерам, їх вірі і вкладу в мій розвиток. Це в першу чергу їх заслуга. Ну а я просто працюю, виконую поставлені переді мною задачі, і досягаю прогресу.

 

– Чи вплинув на твою підготовку минулорічний карантин, коли майже не було стартів?

 

– Так, адже я був першим номером по кадетам, ми тоді відборолися на Кубку Європи, і після цього почався затяжний карантин. Після цього я вже ніде не боровся на європейському рівні. Вся моя кадетська кар'єра пройшла на карантині (сміється). Ну а вже після цього першим моїм стартом був чемпіонат України до 23 років в Харкові, який я виграв. Далі я потрапив в збірну, почав їздити на змагання, і так все пішло.

 

– Крім Grand Slam в Баку, який старт тобі сподобався найбільше?

 

– Мабуть, чемпіонат світу серед юніорів в Ольбії. Це був дуже серйозний для мене старт, я поставив на нього всі ставки. Прикро, що у півфіналі програв росіянину, хоча там було дуже спірне суддівство, я до кінця не можу визнати ту поразку. Але нічого, ще відіграємося. 

 

 

 

– В твоїй ваговій категорії зараз досить велика конкуренція в Україні? Це плюс для результатів?

 

– Однознано. Конкуренція – це завжди добре, і я поважаю своїх суперників. Це породжує результат, це цікаво. Чим більша конкуренція всередині країни, тим більше шансів продемонструвати результат на міжнародній арені. 

 

– Зараз свою кар’єру завершує Георгій Зантарая, багаторічний лідер збірної України у вазі до 66 кг. Ти ще застав можливість потренуватися з ним пліч-о-пліч?

 

– Звичайно, я можна сказати виріс на поєдинках, на боротьбі Гео Зантараї. Дивився всі його змагання, він дуже сильний і талановитий спортсмен, легенда нашого виду спорту. 

 

Так, за цей рік, поки Гео готувався до Олімпійський Ігор, ми не раз з ним пересікалися на тренуваннях, боролися в спарингах. Я радий, що в мене була така можливість.

 

 

 

– На даний момент думки про Париж-2024 тебе відвідують?

 

– Звичайно, і не просто думки – це моя головна ціль. Я буду робити все протягом відбіркового циклу, щоб туди відібратися. Ну а олімпійська медаль – найзаповітніша мрія для кожного спортсмена. Будемо робити все можливе, щоб втілити її в життя.

 

– Хто твої головні вболівальники і хто допомагає впоратися з невдачами?

 

– Мабуть, головний мій вболівальник – це мій перший тренер. Він в мене дуже багато вкладав, так само як зараз вкладає Сергій Плієв. Це їх спільний труд. Ну і, звичайно, рідні, близькі, друзі, всі вболівають, переживають.

 

А щодо невдач, то емоційно і морально я досить стійкий. Тому кожна невдача лише мотивує мене працювати далі, ще з більшою наполегливістю. В основному сам справляюся в такі моменти.

 

Фото - з особистого архіву Євгена Гончарко, IJF

 

Пресслужба ФДУ

 

Обновлено